Реферат: Верование в демонов в древние времена на Украине

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКА АКАДЕМІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ

Кафедра фінансів

КОНТРОЛЬНА РОБОТА по курсу

“РЕЛІГІЄЗНАВСТВО” на тему:

“РАННІ ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ

ПРАСЛОВ(ЯН”

Виконав: студент 4 курсу спеціальності “Фінанси та кредит” групи 42 – Ф

Заверюха А. М.

Викладач: Мельников Д. О.

Вінниця - 2001

ПЛАН
1. Вступ 3
2. Вірування трипільської культури 4
3. Релігійний світогляд катакомбного суспільства 5
4. Культи кіммерійців 6
5. Пантеон скіфських божеств 7
6. «Скіфія» — «Сарматія»: спадкоємність релігійних традицій 11
7. Боги і демони фракійської держави 12
8. Релігійні вірування кельтів 14
9. Язичницький культ слов’ян 16
10. Велике переселення народів. Перші проміні християнства 17
11. Взаємозбагачення релігій і культів. Міфологічні

сюжети стародавніх митців 18
12. Складний шлях релігійної свідомості 21
13. Особливості української міфології 21
14. Висновки 22
15. ЛІТЕРАТУРА 23

Вступ

Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників — літописних слов'ян, а також; трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів та іншої людності, що мешкала у свій час на території сучасної України. І ніколи не губився зв'язок його поколінь. Не було розриву в переході від старих до нових соціально-економічних станів, морально-побутових уподобань, культурно-релігійних традицій. Важливою особливістю генезису українського етносу є те, що територія, на якій піднялася його цивілізація, являла собою поле перехрещування культурних, політичних і, звичайно, релігійних впливів між Сходом і Заходом. Ця цивілізація зберегла і трансформувала в собі здобутки різних культур. Вона мала всі передумови для того, щоб розвивати в себе багату культуру, побудовану на слов'янському ґрунті, шляхом синтезу обох цих впливів.

У релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Але всі релігії виконували одну і ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації і регуляції, засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв і обрядів. Розклад традиційних форм виробництва і суспільного устрою завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Коли відбувається розклад традиційних ідей і вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань. Але старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там і набувають нової значимості. Загалом кажучи, релігійна свідомість проходить складний шлях свого формування від "чуттєво- надчуттєвого" типу надприродного (фетишизм, тотемізм, анімізм і т. д.) через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, в центрі якого перебуває постать бога
(1.201-203). Такий шлях в розвитку релігійної свідомості відбув і український народ, ввібравши в себе всі риси, характерні для тих стародавніх суспільств, що існували на теренах української землі. Поставали і сходили з історичної арени України одні за одними могутні цивілізації кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гуннів та інших народів. Та не загубилося у віках їх багатоманітне культурно-релігійне надбання, а через вірування "літописних слов'ян" знайшло своє відображення в релігійній свідомості українського народу.

Цікавою є думка Б. Ребіндера про те, що "має існувати певна національність завдяки землі. Народ, що залишається на рідній землі і продовжує її обробляти, зберігає свою національність легше, ніж загарбник, який би він не був сильний і енергійний... Навпаки, народ, який іде з рідної землі і оселяється, хоча б і в прекрасних умовах, на чужині, навряд чи збереже свої національні особливості" (2.72-73). Але слід зауважити, що ці "національні особливості", серед яких релігійність посідає одне з перших місць, не відмирають, а перероджуються, інфільтруючись в менталітеті корінного населення. Так шляхом руйнації і синтезу світоглядних елементів відбувається формування нової релігійної системи.

ВІРУВАННЯ трипільської культури

У V-III тис. до н. е. значну частину територіальних просторів сучасної
України заселяли хліборобсько-скотарські племена культури мальованої кераміки, або ж трипільської (назва від с. Трипілля на Київщині, де в 1896 р. "Це є високорозвинена культура ефективних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду", — так характеризував трипільську культуру відомий вчений археолог В. Петров (3.12). Саме трипільці вперше почали споруджувати добре сплановані "протоміста" і "протофортеці".

Високорозвиненій суспільно-господарчій системі трипільців відповідали складні релігійно-світоглядні уявлення, що передусім були хліборобського спрямування. Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість і від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо. Були в них свої духи-покровителі; поширювались культи вогню та бика — символів сонця і чоловічої сили. Культові відправи супроводжувались своєрідною системою релігійно-магічних обрядів і символіки. Релігійні вірування, уявлення та культова практика трипільців знайшли своє втілення в трипільській пластиці, де головне місце належить різноманітним глиняним жіночим фігуркам, які символізують ідею ототожнення землі з жінкою, чия вагітність є символом родючості.

Жіночі фігурки, знайдені на залишках багатьох трипільських поселень, досить різноманітні — це й "зображення божества родючості й жриць цього божества, й учасниць аграрно-магічних церемоній, і покровительок того чи іншого природного явища, яке сприяє врожаю" (4.166). Зустрічаються також зображення вагітних та народжуючих жінок, фігурки жінок з жертовником і ритуальною посудиною, жінок з дитиною тощо.

Космогонічно-релігійні уявлення трипільців присутні в орнаменті побутового і ритуального посуду з зображенням небесних світил, рослин, тварин і людей.
Особлива увага приділяється темі дощу, що набирав символічного вигляду молока Богині. Частково з темою дощу був пов'язаний культ змії, вужа — носіїв добра, охоронців дому і всього найціннішого. Пізніше культ вужа зустрічається у греків, вірменів, болгар, сербів, литовців, білорусів і, звичайно, українців. Ці народи шанували вужа як священну істоту, покровителя домашнього господарства.

Найвищим ступенем трипільського ритуального мистецтва є зображення антроморфних і людських фігурок чоловічих і жіночих), які мали культовий, абстрактно-умовний характер. Проте серед цих фігурок зустрічаються й такі, що несуть "антропологічну реальність", "портретну правдивість" (3.21-22).

З метою захисту від злих сил і збереження добробуту трипільці померлих хоронили під житловими будівлями. Священним місцем у трипільських житлах була піч, біля якої знаходились вівтарі, що мали прямокутну чи хрестоподібну форму. Біля них на спеціальних підвищеннях розташовувались глиняні фігурки, чаші на антропоморфних підставках, посудини для зерна.
Трипільська культура, заклавши міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних ентоплем'яних спільнот, зокрема й ранніх східнослов'янських племен, відіграла визначну роль в історії України.

Релігійний світогляд

катакомбного суспільства

Ще в IV тис. до н. е., з проникненням степовиків на територію Правобережної
України та Нижнього Подунаів'я, трипільська культура зазнає значних змін.
Зі сходу проникає "звичай ховати мерців у скорченому на спині положенні і посипати їх вохрою, а також так звані конеголові скіпетри, антроморфні стели тощо" (5.18). А як відомо, поховальний обряд, ритуали, пов'язані зі смертю, — найважливіші складові стародавніх релігій. Племена, що ховали покійників у ямах у скорчених позах, мають умовну назву племен ямної культури, катакомбної — на території України (назва від гробниць-катакомб).
Хоча питання щодо походження катакомбних племен викликає багато суперечок, в релігійній системі цього населення спостерігаються близькосхідні культові елементи, особливе місце серед яких займає обряд модельованих черепів. Цей обряд полягав у тому, що на лицеві кістки черепа, звільненого від м'яких тканин і мозку, накладалася спеціально виготовлена глиняна маса з домішками вохри та потовчених кісток. Після моделювання череп розмальовувався фарбами, а на тім'я натягувався скальп. Форма та прийоми моделювання тісно пов'язані з Близьким Сходом. Подібні знахідки в Ієрихоні датуються VII-VI тис. до н. е.

За давньоєгипетською релігією, кожна людина в потойбічному світі має свого двійника, який живе доти, доки зберігається тіло. З метою збереження тіла в
Єгипті бальзамували померлих. Аналогічна за змістом, формою та засобами муміфікація відома й для часів катакомбної спільноти на території України
(6.26-27). Серед катакомбних племен були поширені вірування, що полягали в обожнюванні сонця і вогню, та пов'язані з ними ритуали. Відоме
Виноградненське святилище, присвячене богові сонця, подібне за конституцією до хетських храмів. А знайдена там гранітна стела у вигляді сокири дає підстави говорити про вшанування бога дощу та грози. Адже сокира на
Близькому Сході була атрибутом саме цього божества (6.28-29). Населенню ямно-катакомбного часу були притаманні й міфологічні уявлення. Зокрема, змієборчий космогонічний міф, пов'язаний з боротьбою бога сонця з темрявою та водною стихією, уособленими в образі хто нічної істоти дракона-вешапа. У гроті Кам'яної Могили (поблизу м. Мелітополя) було відкрито скульптурне зображення вешапа з позначеними слідами ударів гострим предметом і відбитком людської стопи, які пов'язані з релігійним обрядом вбивства.
Зображення ступні, що пов'язане з культом предків, було символом героя або антропоморфного божества, яке перемагає вешапа (7.110-114). Черепи бика, знайдені у поховальній споруді поблизу м. Красноперекопська, свідчать про поширення серед племен катакомбної культури культу домашніх тварин.

У катакомбному суспільстві існував пантеон на чолі з громовержцем або іншим богом; зберігались мисливсько-магічні вірування, що були основними для населення; поширювались землеробсько-скотарські культи — близькосхідні за походженням, яких дотримувалась пануюча верхівка.

Під впливом катакомбної міфології у стародавніх праслов'ян, до яких багато вчених відносять племена східнотишинецької культури (північні райони
України), комарівської культури (Підкарпаття та Західне Поділля) та племена білогрудівської культури (між середньою течією Дніпра на сході і рікою
Збруч на заході), поширювалася віра в існування душі і потойбічного світу, землеробські та скотарські культи, обожнення сонця та вогню.

Культи кіммерійців

Першим народом на території України, що мав власну назву, були кіммерійці
(IX-VII ст. до н. е.). Згадки про племена кіммерійців є в "Одіссеї" Гомера,
"Історії" Геродота та деяких малоазійських джерелах. Для їхнього релігійного світогляду були характерними віра в душу та життя після смерті.
Про це свідчать розкопки курганів, де знаходять речі, якими користувався покійник за життя. В чоловічих похованнях — кинджали, деталі кінської збруї, іноді рештки коня, наконечники для стріл, жертовна їжа. У похованнях жінок — золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.

Про існування в кіммерійців культу богині-матері свідчать стели з зображеннями жінки, які мали культовий характер. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів.
Колисковою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розцвітала від контакту з чоловічою природою. Чоловік і жінка започатковували світ, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювались. Стародавніми релігіями звеличувалась і любов матері, єдиної годувальниці і захисниці дитини.

Культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби (8). Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки зі збільшеними статевими ознаками, статуетки жінки з дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов'ян.

Поклонялися та приносили жертви жіночому божеству богині Діві і таври, які населяли Кримський півострів у IX-III ст. до н. е. Херсонесці запозичили цей культ у таврів і елінізували його. Богиня Діва уособлювала місто
Херсонес, була його головним божеством і покровителькою. Пам'ять про Діву збереглася і в українському фольклорі. Відлуння цього культу знаходимо в
"Слові о полку Ігоревім" та в українській народній традиції про Діву — царицю русалок (8).

У VII ст. до н. е. із вторгненням скіфських племен в Північне Причорномор'я кіммерійці були витіснені в Передню Азію, і з VII по III ст. до н. е. існувала скіфська держава з столицею на Дніпрі — Кам'янським городищем.

пантеон СКІФських божеств

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів, їхня релігійно-міфологічна система сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

Верховенство у скіфському пантеоні належало Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою богинею Гестією. Будучи однією з різновидностей Великої Богині-
Матері, символом жіночого народжуючого початку в природі, в той же час
Табіті була божеством світла і вогню, виконуючим деміургічні та космогонічні функції. Після Табіті скіфи вшановували Папая, якого вважали своїм прабатьком і чоловіком богині Апі, що уособлювала життєтворчі стихії — землю і воду. Шлюб Папая і Апі — це союз неба і землі, джерело всього живого. Ця трійця — Табіті, Папай і Апі очолювала пантеон вищих скіфських божеств. Богинею життя і смерті була Аргімпаса. Гойтосир був охоронцем худоби. Він перемагав своїх ворогів шляхом магічних дій.
Божеством із функцією захисту і більш наближеним до людей постає переможець потвор Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя.
Однією з культових тварин Геракла був бик.

Особливе місце в релігійному світогляді скіфів посідав бог війни Арес, якому одному з усіх божеств скіфи споруджували святилища. Ось як жертвоприношення та спорудження святилищ богу війни описав Геродот. Він переповідав, що скіфи нагромаджували купи хмизу одна на одну. Поверх влаштовували чотирикутну площадку, де встановлювали короткий скіфський залізний меч — акінак, який і був зображенням Ареса. Крім тварин, у жертву йому приносили й людей. Із сотні полонений брали одного, голови жертв поливали вином, і заколювали над посудиною, куди збирали кров, якою потім поливали акінак. Після цього у заколених відрубували праве плече з рукою і підкидали в повітря (9.202).

Скіфські чотирикутні вівтарі з хмизу й укріпленим зверху мечем були відтворенням світового дерева як центру світу, де проходила світова вісь, у даному випадку — акінак (10.48). Були у скіфів і військові звичаї: скіф, убивши першого ворога, випивав його кров, щоб разом з нею увібрати силу вбитого; голови вбитих відрубували і з них знімали скальп, який після своєрідної вичинки використовувався як рушник, або ж шили з них плащі; з правої руки вбитих здирали шкіру разом з нігтями і виготовляли чохли для колчанів; з черепів виготовлялися посудини, використовувані як чаші.

У скіфів склалась своєрідна категорія жерців, які гадали за допомогою вербових гілочок. За допомогою липової кори гадали енареї — жіноподобні чоловіки, які твердили, що мистецтво пророкування дарувала їм Афродита. Тих жерців, чиє пророкування не збувалося, піддавали смертній карі, спалюючи заживо на возах, запряжених биками. Наявність у скіфів жерців та вищезгадані способи гадання підтверджуються археологічними даними та етнографічними матеріалами. Схожий спосіб гадання описаний дослідниками і в осетин (11.86).

Щодо енареїв, то цей термін пояснюється фахівцями як не-чоловік ( з іранського "нара" — чоловік, "е" — не). За Геродотом, хвороба енареїв мала божественне походження: енареї — це потомки тих скіфів, що пограбували храм
Афродити Уранії в сірійському місті Аскалоні, за що богиня покарала їх жіночою хворобою (9.45). Псевдо-Гіпократ у трактаті "Про повітря, води і місцевості" спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця хвороба має природну причину: постійна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яке пояснювали діями божества. Це призводило до того, що енареї одягали жіночий одяг, засвоювали жіночі звички і разом з жінками вели домашні роботи (11.87-88).

Описує Геродот і обряд скіфського побратимства — клятвенно освяченого договору про дружбу: в посудину з вином підмішували кров учасників договору, занурювали туди акінак, стріли, сокиру і дротик; після цього тривалий час молилися, а потім випивали вино і ті, хто клянеться, й найповажніші з присутніх (9.204). Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах (Куль-Оба,
Солоха).

Культове значення має і пов'язаний з релігійними уявленнями скіфів звичай куріння коноплі, що був своєрідною формою шаманства. Дим від спалюваної у юрті коноплі викликав наркотичне сп'яніння, що вело до екстазу присутніх і було причиною магічних обрядодій шаманів, зміст яких-сходження душ у підземне царство.

Аналогічно трипільцям і кіммерійцям, скіфи ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд з цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через антів передаються іншим слов'янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині. Елементи скіфського релігійного світогляду увібрав у себе і слов'янський культ Роду.
Це — відчуття присутності предків, віра в життя після смерті. Слов'яни мерців палили або погребали. В могили клали їжу, зброю, убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки чи високі кургани. Через рік після смерті на могилі влаштовували тризну. Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов'янської релігійно-міфологічної системи відзначає Н. Полонська-
Василенко: "Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи Матері-Богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю". (12.59).

Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя
Роду. Згідно з віруванням, при зіткненні з вогнем і землею збільшувалась родючість, тому піч була тим священним місцем, де жінка повинна народжувати дитину. В той же час піч — місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину і повернути її назад здоровою. Це свідчить про давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу приписувались також очисні й охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. М. Коцюбинський у повісті "По-людському" описує давній звичай, коли вогнище зберігає честь дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникла в хату жениха, а потім у всіх на очах сіла на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує і М. Гоголь ("Вій"): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі.
Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце.

Всесвітня гармонія фізично символізувалась в образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей символ здійснювався в день Купала і був прообразом статевого злиття на землі. Тому наприкінці свята юнаки та дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята існували в багатьох народів: фінів, германців, угорців, литовців та інших.

Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом.
Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватися в трьох стихіях — по суші, по воді і під водою, в повітрі. Слов'яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б. О. Рибаков вважає, що качка була символом зв'язку з потойбічним світом (4.236). Тільки вона могла проникнути у води підземного моря і повернутися звідти. Птахи виконували захисну і магічну функції, а також поєднувалися з ідеєю часу і простору.

Подібно скіфам, слов'яни поклонялися також мечу. В літопису монаха Нестора
"Повість временних літ" згадується, що слов'яни шанували меч як бога війни.

З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про дивовижну природу навколишнього були тісно пов'язані й початки історичних знань. Ось як, у переказі Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад і організацію влади. У скіфській Землі від Зевса й дочки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сини Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Невдовзі на землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братів удалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при їх наближенні золото розжарювалось, і до нього не можна було доторкнутись. Царський трон успадкував Колаксай, оскільки він зміг взяти до рук ті предмети, щ, символізували верховну владу над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли ті скіфи, котрі назвались авхатами, від
Арпоксая — катіари, а від молодшого брата — паралати. Як бачимо, в цій легенді при сутні й історико-етнографічна концепція (уявлення промісцеве походження і характеристика етнічного складі) населення), і соціально- потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади і про верховенства царських скіфів-паралатів). І все це об'єднане в загальному релігійно-міфологічному світорозумінні (13.310-311).

Заслуговує на увагу і аналогія мотиву скіфської легенди, згаданої вище, в кельтському звичаєвому праві, що існувало аж до недавнього часу: при розподілі майна між братами молодший отримував помістя, 8 акрів землі, а також сокиру, казан і леміш, адже батько був не вправі передати ці три предмети нікому іншому, крім молодшого сина. Відповідність цих предметів сокирі, чаші і плугу з ярмом, які отримав Колаксай, безсумнівна (14.182).
Відлуння цієї легенди зустрічається і в українському фольклорі. Героями багатьох казок є три брати. А царські лаври завжди дістаються наймолодшому.
Лише йому вдається заволодіти жар-птицею чи жар-конем, які перебувають на одній міфологічній лінії з золотими предметами з скіфської легенди.

«Скіфія» — «Сарматія»: спадкоємність

релігійних традицій

У II ст. до н. е. з праць античних авторів зникає назва території
Північного Причорномор'я і Приазов'я "Скіфія", її заміняє назва "Сарматія".
Це пов'язано з частковим витісненням та асимілюванням сарматськими племенами (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки) скіфів. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. В даному випадку можна говорити про спадкоємність релігійних традицій. Панівними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-Матері — Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Поряд з цим у сарматів спостерігаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклоніння неживим предметам та наділення їх душею, віра в чарівну силу каміння і таке інше. Сармати вірили в потойбічне життя, і великого значення у їхніх віруваннях мав культ мертвих.

Сармати, перейнявши елементи релігійної системи скіфів, передали їх слов'янам. Так, під впливом сарматської культури у слов'ян змінюються тип поховань і поховальний ритуал. Померлих ховають в ґрунтових ямах з північним і південним орієнтуванням У поховальному ритуалі передаються жертвоприношення та тризна.

Подібно скіфам сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало.
Сарматський звичай розбивання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, що протиставили дзеркало — вмістилище душі — і смерть. У наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де лежить покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть В той же час існує ритуал, де дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання з дзеркалом "на нареченого" (14.97).

Цілком ймовірно, що прийшлі скіфо-сарматські народи, взаємодіючи з праслов'янами, які проживали на терені України, були асимільовані автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові і, звісно, в релігії слов'ян вказує на симбіоз цих культур.

Боги і демони фракійської держави

У релігійну систему стародавніх слов'ян увійшло також багато елементів вірувань фракійських племен, що в І тис. до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські території, території нинішніх Болгарії, Румунії, почасти Сербії та Греції.
В V ст. до н.е. існувала міцна Фракійська держава. Відомі перші її володарі — Терес, Садко, Котко. Ця держава відстояла свою незалежність у боях зі скіфами та греками. Але в І ст. н.е. вона стає Римською провінцією
Фракією (Дакією). Частина фракійських племен переселяється в Подніпров'я,
Подністров'я, Побужжя і разом із слов'янськими та сарматськими племенами бере участь у формуванні Черняхівської культури (15.161), яка становила історичні передумови утворення Давньоруської держави і була живильним ґрунтом для формування українського етносу.

Саме на території Прикарпаття і Середнього Подністров'я на рубежі та в перші століття н.е. ранньослов'янські племена перебували на стику з фракійськими. Етнографічні матеріали з порубіжних земель Молдавії та
Буковини підтверджують існування історичної мирної традиції спілкування двох сусідніх народів. У порубіжних землях молдавани і українці проживали і проживають часто в одних і тих самих селах. Схожий і характер матеріальної та духовної культури цих народів у даному регіоні. Це говорить про те, що предки їх — слов'яни та фракійці віддавна мали мирні економічні і культурні контакти.

Пліній Старший зачисляв фракійців до найсильніших народів Європи, які перебували на високому щаблі культурного розвитку. Вони, стикуючись з найбільшими європейськими осередками політичної могутності — Грецією і
Римом, зробили значний внесок у культурний розвиток цих держав. У фракійців греки запозичили вірування, обряди, таїнства богослужіння, релігійні та бойові пісні — пеани. Фракійцем був за походженням грецький поет і засновник своєрідної теогонічної та космогонічної системи уявлень Орфей.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен була віра в безсмертя душі та потойбічне життя. Про це згадує Геродот в "Історії": "На їхню
(фракійців. — авт.) думку, вони не вмирають, але покійник відходить до бога
Залмоксіса..." (9.210). Залмаксісом греки називали фракійського бога
Зальму. Вони вірили, що після смерті кожен досягає свого бога Зальми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі; від душі йде все лихе і добре, а для оздоровлення душі потрібні молитви й пісні з добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні-заговори та замовляння і в наш час ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ під землею і звичай просити померлих родичів небіжчика відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, і прийняти його до себе.

З релігійного погляду фракійців можна розділити на дві великі групи: 1) дії
(беси та одризи) — поклонники Дія (Діоніса); 2) пелазги-поклонники Аполлона
(16.32).

Серед головних фракійських божеств, які називає Геродот, перше місце посідає бог війни Арес. Аресу поклонялися і скіфи, про що говорилося вище.
Культ Ареса у фракійців запозичили греки та римляни (грецький Арес і римський Марс). Різні варіанти назв мав бог війни у слов'ян: Яр, Ярий,
Ярун, Ярило, Яровит. Схожість у назвах фракійського і слов'янського божества та єдність культових елементів говорять про спільність їх релігійних витоків.

Греки та римляни запозичили і культ фракійського бога сонця Дія, якого іноді несправедливо ототожнюють з Дивом (Девом), що мав тюркське походження і в слов'ян був уособленням злих сил, демоном страху і смерті. Греки називали Дія Діонісом, а римляни — Сабасієм. У деяких слов'янських народів обряд запалювання вогню в день Івана Купала називався собіткою. Матір'ю Дія була Семеля, назва якої співзвучна слову "земля". А в українському фольклорі часто зустрічається словосполучення "земля-мати". Дій був знаний у слов'ян і ставився поряд з їхніми головними богами. Зокрема, про це говориться в "Словъ и откровеніи св. Апостолъ": "Мняще богы многы, Перуна й
Хорса, Дия і Трояна й иніи многы" (16.31). В пошані у слов'ян була і фракійська богиня щастя та весни, веселощів і кохання Лада. Вона була відома і в чоловічій формі — Ладо. Лада і Ладо були символом вірного подружжя. Грецька богиня Афродіта спочатку також мала назву Ладо-генес.
Деякі дослідники слово "генес" пояснюють як слов'янське "жона"... В жіночій формі Лада — символ жінки, коханки, а в чоловічій — вірного чоловіка, коханця. В жертву Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів був сонячним птахом, символом чоловічої сили та мужності. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків (17,247).

Культ фракійської богині місяця та ловецтва Мендіди (Артеміди) також був поширеним у слов'янському середовищі. У слов'ян вона була знана як Дана
(Дівиця, Діванна, Дівонія) і уявлялась юною княгинею, яка, озброєна луком і стрілами, ходить по лісах, полюючи на різну звірину. На згадку про той давній культ в пам'яті українського народу ще й досі збереглися такі назви:
Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси і нині називають "дівичими"
(16.42).

Були у фракійців жриці сонця, яких називали Сивілами. Сивіли — це богині долі, поезії, музики і танців. З їхнім іменем пов'язані загадкові "Книги пророцтв", або, як їх ще називають, — "Книги Сивіл". Українці цих богинь називали Вилами.

Фракійців, які своїм верховним богом вважали не Дія, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не був спочатку грецьким богом. Греки перейняли цей культ у фракійців. Назва "Аполлон" похідна від фракійського "Пельо"
("Бел", "Пел"). У Фракійців Пел — це божество сонця. В релігійній системі українців фракійський Пел відомий як Білобог, чи Білун (у західних давніх українців та білорусів). Білобог — це творець землі, води, світла. Його вважали батьком Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла. А в українській міфології боротьба Білобога з Чорнобогом символізувала боротьбу добра і зла. В казках часто бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білій одежі, з білим києм.

В українському православ'ї Білобог трансформувався в образі святого
Георгія, який був втіленням перемоги сонця над тьмою, переможцем над злими силами, захисником народу. В уяві українця святий Георгій (Юрій) постає в білих тонах: у білій одежі, на білому коні, з атрибутами білого кольору.

Релігійні вірування кельтів

Беліном (Белом) називали і кельти свого бога сонця та світла. Крім того, в кельтів Белін був покровителем знань. А омела, що росла на дубі, була його емблемою і запорукою від різних хвороб. Кельти в першій половині V ст. до н. е. створили свій особливий стиль у культурі, що в археології має назву латенського (від назви місця Ла-Тен, де були знайдені залишки цієї культури). Прийшовши з Центральної Азії до Європи, кельти ще не мали власного пантеону богів. Для їхніх ранніх релігійних вірувань характерним було обожнення стихійних сил і природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти з навколишнім світом.

Тривалий час серед науковців точилися дискусії з питання, чи були прояви латенської культури в Україні і, якщо були, то якого характеру. Були вони привнесені кельтами, чи мали автохтонне походження. Але якщо залишити осторонь матеріальну культуру і вдатися до духовно-релігійних витоків, то можна твердити, що пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійної системи підкорених племен, в тому числі і деяких слов'янських. У кельтських та слов'янських віруваннях можна побачити дуже багато спільного. Іноді складно відповісти на запитання, хто в кого запозичив ті чи інші культові елементи. Але тут ясно простежується наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків.

Джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. В мові кельтів слово "Русь" означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок
(Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також у слові
"русло", що означає середину річки (18.42). Головним божеством кельтів, аналогом слов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. Символом жіночого начала в природі була тріада богинь, які одночасно уособлювали і добро, і жорстокість, їх зображення у вигляді дівчини, жінки, баби символізувало народження, життя і смерть.

Важливе місце в релігійних віруваннях кельтів займало вшанування бога війни
Белатукадора та пов'язані з ним воїнські обряди, серед яких центральне місце відводилося культу людської голови. Подібно до таврів кельти черепами переможених у бою ворогів прикрашали будинки. Череп ворога мав охороняти від злих сил. Ритуальним вогнищем закінчувалися похорони воїна. Разом з покійником кидали у вогонь його речі, худобу, іноді рабів. Смерть в бою була ідеалом кельтського воїна, і тому він усе життя готувався до неї.

У кельтів, як і в слов'ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам'яті яких вони й довіряли всі свої закони, знання і вірування, через що й не залишили по собі письмових пам'яток. Ю. Цезар у "Галльській війні" поділяє жерців-кельтів на три групи. До першої він відносить ватів — віщунів. Другу групу складали барди — поети, які прославляли богів. І нарешті третя група — друїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу і були наділені правом виносити покарання, з яких найтяжче — заборона брати участь в релігійних обрядах. Друїди були засновниками своєрідної філософії, поданої у вигляді загадок у віршованій формі. Разом з тим у них зберігаються елементи шаманства, характерні для ранніх релігійних вірувань: спілкування з душами померлих, з богами та наявність шаманського ритуалу, що полягав у перетворенні друїда в тотемну тварину, мовби символізуючи злиття мисливця і звіра. Але друїд — не просто шаман. Він і лікар-цілитель, який увібрав багатовіковий народний досвід і вільно оперує ним, і носій культури та духовності. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: "Більше всього намагаються друїди переконати в безсмерті душі: душа, за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів" (19.112).

Язичницький культ слов’ян

Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання.
Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса. Поетів слов'яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів'ях, піснях.

Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм "дати дуба". Взагалі в уяві і кельтів, і слов'ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя-це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона — житло богів та духів.

Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева- захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.

велике переселення народів.

Перші проміні християнства

Часовий історичний відрізок з II до VII ст. увійшов в історію як епоха
Великого переселення народів. Міграційні процеси охопили практично весь континент і радикально змінили його політичний, культурний, етнічний і релігійний вигляд. Це була епоха не тільки загибелі однієї (античної) цивілізації та зародження іншої (феодальної), а й епоха корінних змін в релігійній свідомості народів. Колись велична і могутня Римська імперія розвалювалась на шматки, а людство входило в нову фазу свого розвитку. Світ завойовувало християнське вчення. Християнство, що виникло як ідеологія малочисельної і гнаної палестинської секти, перетворювалось на пануючу світову релігію.

Головну роль у Великому переселенні відігравали германські, тюркські, фінно- угорські та слов'янські племена. Основними германськими степовими племенами були бастарни, герули, готи, гепіди, вандали, лангобарди. В середині IV ст. із об'єднання готських племен утворилось два союзи — західних і східних готів (вестготи і остготи). Відповідно вони займали землі між Дунаєм і
Дніпром та між Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські, сарматські та слов'янські племена. Поліетнічний склад цих об'єднань залишив відбиток у релігійній системі германців, елементи якої, в свою чергу, були сприйняті союзними племенами, зокрема слов'янами.

Германці принесли своєрідне світобачення і світовідчуття. їхня фантазія населяла ліси, ріки, пагорби злими карликами, перевертнями, драконами і феями. Боги і люди-герої, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами. Для германських народів були характерними войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Ці релігійні уявлення знайшли відображення і в химерних уявленнях звіриного стилю в мистецтві.
Фігурки звірів втрачали цілісність, визначеність і перетворювалися в своєрідні магічні символи. Але боги германської міфології — це уособлення не тільки природних, а вже й соціальних сил. Глава германського пантеону
Один — бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. А душі полеглих на полі бою германців відлітають у світлу Валгаллу, щоб поповнити дружину Одина.

Одночасно серед германців поширювалося християнство. Енергійним проповідником християнства серед готів був єпископ Ульфіла, який переклав
Святе Письмо готською мовою. (Цей переклад став першою пам'яткою мови готів.) Але християнізація германців, як і слов'ян, не призводила до смерті їхніх богів. Вони трансформувалися, зливаючись з культами місцевих святих чи поповнюючи ряди демонів (злих духів).

Релігійність лежала і в основі моральних цінностей германців. Вони особливого значення надавали ідеалам вірності, військової мужності, сакральному ставленню до військового керівника. Культ Одина був одним з варіантів чоловічих союзів, у яких панував культ сильніших. Цей культ лежав в основі утворення харизматичних кланів, що претендували на божественне походження і спеціалізувалися на веденні війни, та виникнення харизматичних вождів — короля (конунга) та його свити (20.31).

В системі германських релігійних традицій лежали поетичні сюжети з міфологічно-культовими елементами. А виключно з магічною і культовою метою тривалий час германці використовували рунічні написи, принесені з берегів
Чорного моря. Не зайве відзначити, що значну роль у становленні релігійної свідомості германських племен відігравали контакти з сарматськими племенами, а культ Одина прийшов з берегів Дону. В свою чергу все це наклало свій відбиток і на формування української (руської) культури, становлення якої являло складний процес синтезу варварської, піздньоантичної і християнської традицій.

Взаємозбагачення релігій і культів.

Міфологічні сюжети стародавніх митців

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. В 375 році остготський союз був розгромлений гуннами — кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Між 375 і 453 роками готи були частиною гуннської держави, а гуннський вождь Аттила був оспіваний у гермаському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли у одному історичному вирі змішались слов'яни, германці, угорці, тюрки, що в свою чергу призвело до утворення нових етносів. І саме в центрі цього виру були гунни, які підкорили і об'єднали навколо себе германські, слов'янські, сарматські та фракійські племена. Але тут слід говорити про взаємну асиміляцію, особливо ж коли йдеться про релігійні вірування, обряди та звичаї.

Після смерті Аттили (453) гуннська держава розпадається Тоді ж у Східній
Європі з'являються племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар і успадкували їхні релігійні традиції. Тому їх іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгари створили міцне державне об'єднання — Велика Булгарія, до якого входила частина територіальних просторів сучасної України. І, таким чином, булгари не могли залишитися осторонь етногенетичних та культуротворчих процесів, що відбувалися на той час в даному регіоні.

Тюркськими та слов'янськими релігійно-міфологічними мотивами наповнена поема булгарського історика і релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту
"Легенда про доньку Шана", написана в 882 році. Ця поема, будучи найдавнішою з відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світоляду гунно-булгар.
Верховну небесну владу в них уособлює Тенгрі. Тенгрі — це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони — алпи, чи диви. В пантеоні язичницьких богів головні місця посіли алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці
Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі — господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Мал; покровитель купців бог торгівлі Ташбаш; алпи Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Всі ці боги символізували сили добра. Але в релігійній уяві булгар постають боги, які уособлюють і зле: дух смерті Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Миша
(21.70).

Сюжетна канва "Легенди..." вміщує і міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює в кам'яну гору алпа розбою Куяна і цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Але шлях річці розчищае Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,
Ріку він вивільнив таки —

Отак і стали ті шматки
З тих пір порогами ріки
(дніпровою пороги. — авт.) (22.58).

А ось як в "Легенді.." розповідається про утворення київських гір.
На тому ж місці, де Куян
Із підземелля, окаян,
Склепіння вибивши, злетів.
Де головою склеп розбив —

Так, що земля летіла з ним, та опустилася за ним
І знов на місце впала вниз
Горб Куянтау утворивсь (22.58).
Горб Куянтау — (київські гори, — авт.) (22.58).

Сліди впливу "Легенди про доньку Шана" вміщує знамените "Слово о полку
Ігоревім". Проаналізувавши і співставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомий з цією поемою та користався нею під час написання свого твору. Ймовірно, що під впливом булгарськоі культурно-релігійної спадщини з'являються в "Слові" образ Дива та згадки про пісняра Бояна. Син Сонця і Місяця алп Боян, згідно з булгарською міфологією, — божество співу. У Бояна і богині-риби Бойгали народився син
Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали себе булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо, образ алпа
Бояна, котрий любив співати і грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського співака. Взагалі слов'яни називали розповідачів билин та казок "баянами", чи "обаятелями", а давньоруське слово "баять" означало співати, розповідати, заклинати.

В поемі Шамсі Башту згадується і алп Хурса — божество вогню та ковальської справи, в якому можна вбачати слов'янського бога сонця Хорса. За священною традицією, перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

Остерігалися усі Перебігати путь Хурсі -
Інакше сила зброї геть Щезала, а без неї — смерть. (22.54).

Цей мотив використовує автор "Слова", характеризуючи князя Всеслава
Полоцького "Всеслав князь людемъ судяще... великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше" (23.51). В даному випадку порушення Всеславом одвічної традиції використовується немовби для підсилення його негативної характеристики
(24.77). Отже, як бачимо, міфологічні аналогії та паралелі булгарських і руських культурно-релігійних традицій визначаються єдністю їхніх міфологічних сюжетів і персонажів.

Близько 660 року під натиском інших тюркських кочових племен — алтайських, кипчакських і огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна держава перестала існувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мігрувала на
Дунай, де в 681 році заснувала Болгарське царство. А частина — бурджани, які проживали в Передкавказзі, та "українські" чорні булгари — залишилися на своїй колишній території і визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював небесну владу. Його намісник на землі — каган, який мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, як і в германців, тюркське хозарське об`єднання було також одним із варіантів чоловічих союзів на чолі з харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу і
Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості і толерантності щодо таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та язичництво слов`ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани мали свої мечеті, християни — церкви, іудеї — божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та інших язичників (25.230). Все це сприяло зближенню, співробітництву і взаємозбагаченню різних релігій і культів.

Складний шлях релігійної свідомості

Зазираючи у давно минулі часи, ми торкаємося величезних культурних пластів, спільних та споріднених для різних народів. У релігійні свідомості поєднувалося могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуального освоєння світу. Релігія була пов`язана з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис.
Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ.

Релігійна система стародавніх суспільств була культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились з людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки була віра в загробне життя.

Взірцем особистісного начала у стародавніх народів був культ Богині-
Матері — охоронниці домашнього вогнища. Відчуття присутності предків, віра в життя після смерті знаходить своє відображення також у культах предків, героїв, вождів, в еротичних, поховальних обрядах, об'єктами яких були вода, земля, рослини, тварини і сонце, що символізували поєднання особистісного і природного, людського і божественного начал.

Сила народу — в його звичаях і традиціях, в його історичному корінні. Вона спирається на багатовіковий досвід та національну самобутність. Тому й історія релігії певного етносу — це насамперед історія його духовності, ядром якої є релігійність (26.31). Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Але ми не можемо впевнено стверджувати, що ті чи інші вірування, релігійні уявлення, культи були пріоритетними для певного народу чи мали суто національне походження.
Релігійна свідомість будь-якого народу пройшла складний шлях у своєму формуванні, де перетиналися не лише матеріальні, а й духовні чинники. Тому кожна релігія пережила певний етап інтернаціональності. Підтвердженням цього є релігія літописних слов'ян, яка увібрала в себе багато елементів релігійних систем тих народів, з якими перехрещувались їхні історичні шляхи.

Особливості української міфології

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше — відгомін прославлення сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу і т.п. Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початок християнської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони і намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування у нас збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько- релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого "підніжжя" були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: "Бога люби, але і чорта не гніви".

висновки

Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників — літописних слов'ян, а також; трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів та іншої людності, що мешкала у свій час на території сучасної України.

Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість і від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо.

Для релігійного світогляду кіммерійців були характерними віра в душу та життя після смерті. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів.

Релігійно-міфологічна система скіфів сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

У сарматів панівними були культи сонця і вогню та Великої Богині-Матері —
Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен була віра в безсмертя душі та потойбічне життя.

Для ранніх релігійних вірувань кельтів характерним було обожнення стихійних сил і природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти з навколишнім світом.

Релігійна система стародавніх суспільств була культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились з людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки була віра в загробне життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лобовик Б. Религиозное сознание и его особенности.-К,1986
2. Ребіндер Б. Влесова книга — життя та релігія слов'ян — К. 1993.
3. Петров В. Походження українського народу.- К., 1992.
4. Рыбаков Б. Язычество древних славян-М, 1981.
5. Телєгін Д. Основні періоди історичного розвитку населення території

України у V-першій половині IV тис до н. е. //Археологія-1993, № 1.
6. Пустовалов С. Деякі близькосхідні елементи в ідеології катакомбного населення Північного Причорномор'я // Археологія — 1993, № 1.
7. Михайлов Б. Камінна скульптура з гроту Кам'яної Могили у Північному

Приазов'ї//Археологія — 1993, № 1.
8. Кравців Б. Мітологія Української землі//Історія української культури. 1 зшиток.-К., 1993
9. Геродот История-Л-д, 1972
10. Бєссонова С. Религиозные представлення скифов-К. 1983.
11. Агбунов М. Путешествие в загадочную Скифию.-М, 1989.
12. Полонська-Василенко Н. Історія України В 2 т. Т 1.-К. 1993. 1
13. Алексеев В. Перший А. И. История первобытного общества-М„ 1990.
14. Раевский Д. Очерки идеологии скифо-сакских племен.-М 1977.
15. Винокур І. Історія та культура черняхівських племен-К, 1972
16. Партацький О Давня історія Галичини//Хроніка-2000 Вип. 3-4 (5-б).-К„

1993.
17. Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа...//Хроніка-2000 Вип 1-2 (3-4)-К„

1993.
18. Костомаров Н. Словянская мифология.//Хроника-2000 Вып 2.-К., 1993.
19. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне-М, 1991.
20. Прицак О. Происхождение Руси //Хроника-2000 Вип 1- 2000 К, 1992.
21. Нарутдинов Ф. Судьба и призыв древней позмы//Хроника-К. 1992.
22. Шансі Башту. Легенда про доньку Шана//Хроника-2000.
23. Слово о полку Ігореве.-М., 1984.
24. Олейник Ю. К позме Шамси Башту // Хроника-2000 Вып 1 — К., 1992
25. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т. Т 1 — К., 1991.
26. Колодний А. Методологічні засади наукового відтворення історії релігії в Україні//Історія релігій в Україні. — Київ-Львів, 1992.